Найголовніше – передати справу життя у надійні руки

Tweet

Справді, як, наприклад, підрахувати тих поліщуків, яким зовсім молода тоді лікар Мачерет зберегла життя і повернула здоров'я? Три роки випускниця Київського медичного інституту працювала у глухих поліських селах. Її колегам, що таким чином починали свій шлях у медицині, добре відомо, яку школу професіоналізму, етики і людяності у таких умовах проходить майбутній лікар...

Сорок шість років тому лікар Мачерет прийшла на кафедру нервових хвороб Київського державного інституту вдосконалення лікарів. Це було справжнє щастя — потрапити до цього знаного закладу, де можна було реалізувати свої найсміливіші наукові мрії. Очолював тоді кафедру професор Дмитро Іванович Панченко. Талановитий вчений, обдарований педагог і надзвичайно добра й чуйна людина, він на той час уже був легендою вітчизняної медицини.

У шістдесятих роках, на базі Київської обласної клінічної лікарні, професор Панченко, вперше у світі, створив комплекс „Біотрон” для лікування хворих на гіпертонічну недугу, проводить профілактику її ускладнень, особливо інсульту. На той час це могло здатися фантастикою, але у «Біотроні» можна було створити клімат, якого не існує в природі, усунути вплив нестабільних і негативних атмосферних чинників на здоров'я людини. У «Біотроні» лікували хворих з наслідками черепно-мозкової травми і променевої хвороби.
...Все ж таки вони трапляються, оті щасливі зустрічі, що переінакшують життя. Значення цієї зустрічі для медичної науки потім покаже час. Євгенія Леонідівна стала асистенткою професора Панченка і досі з гордістю називає себе його ученицею.
Чи не в нього Євгенія Мачерет навчилася ставити перед собою завдання, які неможливо виконати і, попри все, таки досягати успіху? Можливо, саме тоді вона зрозуміла важливу для вченого істину: не існує у світі щільнішого духовного зв'язку, ніж між вчителем і учнем. І немає для вчителя більшої моральної насолоди, ніж усвідомлення, що посіяне ним зерня падає у дбайливо підготовлений грунт...

Сьогодні лише перерахунок регалій професора Мачерет займе півсторінки: член-кореспондент НАМН України, кавалер ордена княгині Ольги третього ступеня, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України. І ще — Президент Європейської асоціації з лазеротерапії, віце-президент Всесвітньої асоціації з акупунктури, президент Української асоціації з акупунктури і лазеротерапії...

Це не все, але зупинимося, бо дісталися головного. Ви пам'ятаєте, що в Радянському Союзі панувала тільки офіційна медицина? Голкотерапія, акупунктура, східні практики і методики?! Це ж шарлатанство! Ганьба! І яку треба було мати мужність і беззастережну переконаність у власній правоті, аби, попри все, продовжувати цим займатися і запровадити-таки свої винаходи. Більше того, заснувати власну школу рефлексотерапії, базовану на поєднанні древніх традицій та найновіших наукових методів!

Тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого року учениця Дмитра Івановича Панченка професор Мачерет очолює кафедру нервових хвороб. Учитель міг бути спокійний - його справа перейшла у руки достойної спадкоємиці.

За роки керівництва Євгенії Леонідівни кафедра нервових хвороб перетворилася на кафедру неврології та рефлексотерапії. Але спочатку було розпочато перші науково-експериментальні та клінічні дослідження механізмів дії голко- та лазерорефлексотерапії, а відтак — створена служба рефлексотерапії. Вже на той час, під керівництвом професора Мачерет, було підготовлено понад дванадцять тисяч спеціалістів.

Зараз для пацієнта зробити, як його називають, «ехо» — справа звична. Так от, однією з перших у радянській медицині метод ехоенцефалографії застосувала професор Мачерет. Більш того, сприяла його розповсюдженню і впровадженню у клініки країни.
Завдяки винаходам Євгенії Леонідівни та її колег київську кафедру добре знають у всьому світі: лазерні та акупунктурні апарати, розроблені спільно з науковцями Київського національного університету імені Т.Шевченка, використовують не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

І всі тридцять два роки свого керівництва кафедрою професор Мачерет дбайливо зосереджувала біля себе обдарованих, відданих професії молодих лікарів. Постійно тривала підготовка нових кадрів, здат-них продовжити справу...

Що найголовніше для людини? І не просто людини, а лікаря, видатного вченого, засновника власної школи, автора численних винаходів, носія ідей, які можуть не лише поліпшити якість життя мільйонів хворих, а й вилікувати їх?

Регалії? Звання? Нагороди? Ні. Вони — свідчення визнання і ще — втіха для самолюбства. І тільки.

Найголовніше — усвідомлення того, що на тобі нічого не скінчиться. Що ти — це тільки початок, що житиме та працюватиме справа, якій ти віддав себе. Що всі накопичені тобою знання, твої відкриття, плани, які ще тільки зріють у тебе в голові, не пропадуть марно. Іншими словами, найголовніше — це учні, яким ти можеш спокійно все це передати.
Євгенія Леонідівна Мачерет вважає себе щасливою наставницею. Сьогодні, коли вона планує займатися винятково науковою роботою, є плеяда її вихованців, які жадібно всотували те, чому вона їх навчала. Дванадцять докторських та п'ятдесят одна кандидатська дисертації, понад двадцять тисяч спеціалістів-неврологів і стільки ж рефлексотерапевтів. Є чим пишатися, чи не так?
Серед них — доктор медичних наук, професор Ольга Євгенівна Коваленко, про яку Євгенія Леонідівна розповідає з особливою приязню і теплотою. Ольга Коваленко зростала на її очах і виросла: від старшого лаборанта, а потім практичного лікаря — до професора.
І як колись для Євгенії Леонідівни зустріч з професором Панченком перевернула її світ, так тепер для Ольги Коваленко її наставниця прочинила те вікно, за яким відкривалися зовсім інші обрії наукового всесвіту.

Сьогодні Ольга Євгенівна згадує, що спершу познайомилася з професором Мачерет, так би мовити, заочно. «Це було у вісімдесят шостому чи вісімдесят сьомому році. Зарплата лікаря тоді — сто карбованців. І от за двадцять п'ять — тобто за чверть свого заробітку — я з великими труднощами придбала книгу Євгенії Леонідівни «Руководство по рефлексотерапии». Коли прочитала її, це був шок! Книга стала для мене настільною. Все, на що не могла знайти відповіді довгі роки, відкрила для себе у цій книзі. І потім довго ще думала: що ж то за людина така, про-фесор Мачерет? Чомусь мені здавалося, що то має бути чоловік, а не жінка. Така гострота розуму, така чіткість у викладенні! А потім ми зустрілися...»

Це сьогодні у науковому доробку професора Коваленко двісті двадцять сім публікацій, монографія, підручник, методичні рекомендації, патенти на винаходи та корисні моделі, робота з аспірантами.

А двадцять років тому, можливо, лише Євгенія Мачерет розгледіла у своїй молодій учениці і науковий потенціал, і неабиякий талант медика, і наполегливість, і, що надзвичайно важливо для лікаря — особливий талант до співчуття хворим, тактовність і доброту. Розгледіла те, що сьогодні бачать усі.

Особливо пацієнти, бо часто важко хвора людина являє собою один оголений нерв: вона зосереджена на своїх нещастях і — лікарі, на якого у цей момент дивиться як на останню надію.

«Я потрапила до Ольги Євгенівни, коли від мене відмовилися всі інші лікарі. Вони розводили руками і відверто казали — покладіться на Бога, бо ніхто з нас Вам нічим не зарадить, — згадує журналістка Вікторія Кіндзерська, одна з пацієнток професора Коваленко. — Єдина людина, яка мене витягла, це Ольга Євгенівна. Ось уже одинадцятий рік я проходжу курс реабілітації у неї і тільки у неї, і щоразу виходжу новою людиною. Це щастя, що я її зустріла».

Утім, вдячність пацієнтів — це одне.

Повага колег — зовсім інше. Адже на кафедрі неврології та рефлексотерапії аж ніяк не бракує справді блискучих спеціалістів, які поєднують науку і практику. Погодьтеся, не так просто здобути визнання у такому колі. Професор Коваленко йшла до цього довгі роки, від «а до я» опанувавши найменші нюанси своєї безмежно складної, але єдиної улюбленої професії. Тому витяг з її службової характеристики звучить як логічне підсумування певного періоду життя людини, котра досягла значних висот лише завдяки безкінечній відданості спеціальності, особистим якостям і безперечному таланту: «Великий стаж роботи на кафедрі, послідовне вдосконалення організаторських здібностей, накопичення педагогічного, наукового та лікарського досвіду, а також позитивні людські якості дозволяють дати Коваленко О.Є. найвищу оцінку й рекомендувати її як єдиного кандидата на заміщення посади завідувача кафедри неврології і рефлексотерапії НМАПО імені П.Л.Шупика...»

На засіданні кафедри на альтернативній основі абсолютною більшістю професор Коваленко була рекомендована на цю посаду.
Євгенія Леонідівна не приховує радості і полегшення: «Я була впевнена, що мої колеги гідно оцінять все, зроблене Ольгою Євгенівною за ці роки. Річ у тому, що наша кафедра працює у двох основних напрямах: неврологія і рефлексотерапія. Професор Коваленко — справді унікальний спеціаліст, який володіє глибинними знаннями у обох цих напрямах. Біля керма кафедри я бачила саме такого фахівця. Ольга Євгенівна гідно подбає про подальший її розвиток, збереження кращих традицій минулого, впровадження новітніх тенденцій і поглиблення наукових зв'язків з країнами Європи і Сходу, особливо Китаю. Професор Коваленко — одна з найбільш здібних і перспективних моїх учениць і я можу спокійно довірити їй керівництво кафедрою».

На щастя, історія і справді повторюється — очевидна спадкоємність поколінь...

Сподіваємось, що члени вченої ради Інституту післядипломної освіти імені П.Л. Шупика також підтримають рішення кафедри і тоді можна буде привітати Ольгу Євгенівну Коваленко і побажати колективу подальших успіхів у розвитку і нових наукових звитяг. У добру путь...

Тетяна Сребродольська

Газета «Молодь України» № 137-138 від 10 грудня 2010 р